Жорсткі слова, які ми не помічаємо у щоденному вжитку

article2_featured

У вірші І. Франка “Якби ти знав, як много важить слово…” (цикл “Із книги Кааф”, збірка “Semper tiro”) є такі повчальні рядки:

Якби ти знав, які глибокі чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить і поганить,
І троїть на весь вік, – якби ти знав оце!

До таких “слівець” у сучасному українському мовленні належать дуже часто вживані іменникова та прикметникова лексема-термін “престарілий (-а, -е)” та вислів-кліше “люди похилого віку”. Так побудовано оцей наш дивний світ, що життя старших людей через різноманітні хвороби, недомагання та переживання загалом важке. В Україні в умовах надінфляції воно дуже часто і голодне, й холодне. А тут ще й словами б’ють: “престарілі”, “похилого віку”, “будинок для престарілих”. Для людей витонченого мовного відчуття зі словом “престарілий” ще додаткова проблема – адже це очевидний росіянізм (старослов’янського походження). А хилитися перед різноаспектними начальниками та підначальниками і так часто доводиться – і без нагадування про “похилий вік”…

Наші засоби масової інформації запозичають дуже багато цілком зайвих слів з англійської мови, передусім з її американського варіанту. На сторінках газет рясніють різноманітні “іміджі” (замість “образи”, “уявлення”), “фани” (замість “уболівальники”), “бізнесмени” (замість “підприємці”), “проміси” (замість “обіцянки”), “хіти” (замість “перлини”, зокрема музичні) та інші словесні покручі й зайвини. Але ніхто не здогадається скалькувати (тобто дослівно перекласти) дуже доречний англомовний термін (американського походження) “senior citizens” – “поважні громадяни”.
Можна б називати старших людей “громадянами старшого (поважного, статечного) віку”, Лексеми “поважний”, “старший”, “статечний” зовсім іншої внутрішньої форми, ніж слова “похилий”, “престарілий”. Вони самим своїм звучанням виховують повагу до осіб, багатих досвідом життя та знанням людей і обставин.

Великого поширення в Україні набуває досі призабуте слово “сиротинець”, що витісняє термін “дитячий будинок”. Як на мене, то чи є така необхідність і так обездоленим дітям постійно нагадувати, що вони – сироти. Життя і без цього слова часто своїми штурханами їм про це нагадує.
Дехто з наших краян залюбки вживає росіянізми “бабушка”, “дєдушка” або полонізми “бабця”, “дзядзьо”. А замість цих покручів є такі гарні, сказати б, “добротні” українські слова: “бабуся”, “бабуня”, “бабусенька”, “бабусечка”, “дідусь”, “дідуньо”, “дідусик” та ін. Навіщо ж обкрадати самих себе та своїх онучат?

chil

Поділитися прочитаним: